Олесь Терентійович Гончар – неперевершений майстер слова, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила й краса духовності, гуманізму, національної свободи. За своє довге, плідне й доброчесне життя він став прикладом для цілого покоління патріотів, і слово його ніколи не втратить своєї ваги, своєї живої сили. Віра в народ України, у її майбутнє, вірність ідеї відродження нації й держави, історії та культури, невтомна праця заради цієї мети – ось що асоціюється з іменем письменника в усіх, хто знайомий з його життєвим шляхом і творчістю.
З 1959 по 1971 рік Гончар очолював Спілку письменників України. (Після роману «Собор» його було усунуто з цієї посади). Саме за його сприяння до спілки було прийнято талановите покоління шістдесятників. Під його егідою спішно поверталися в духовну орбіту народу твори плеяди «розстріляного відродження» (М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, М. Куліш та ін.). Він зробив чимало для збереження української мови, культури та мистецтва від остаточного знищення. Гончар сміливо захищав переслідуваних владою письменників, маючи велику силу впливу, оскільки посідав високі посади в ієрархії влади та партії. Він – академік АН України, Герой Соціалістичної Праці, член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради багатьох скликань, лауреат багатьох державних премій, Голова українського комітету захисту миру, член Всесвітньої ради миру.
Гончар завжди був надійною опорою українського національного відродження. З його стійкості черпали стійкість інші, з його віри зміцнювали власну віру. В 90-і роки він – у перших рядах боротьби за державність України. Його словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбувалися в Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка, з’їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності, перший Конгрес міжнародної асоціації україністів… Усе це – потужні імпульси, що додавали (та й додають) снаги кожному українцеві, адже йшли вони від високоавторитетної людини, що поставила життя й слово на сторожі інтересів нації. Тому зрозуміло, що найкращі барви й тони України бринять у животрепетному й проникливому слові Гончара: симфонія драматичної національної історії, відчуття кровної приналежності до свого миролюбного, працьовитого народу. Його твори талановиті й чисті, як сльоза, неповторні й красиві, як весни під високим небом нашої України. Тому так правдиво звучать зізнання письменника, занотовані на останніх сторінках його щоденника: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем…» (запис 04. 07. 1995 р.).
Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, лицаря красного письменства і світової слави зодчого новелістичного епосу, совісті й світоча нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор української душі. Тож, слухаймо Олеся Гончара, слухаймо уважно його соборне слово, і чи «не відкриється велика тайна, яку він залишив нам, сущим, і всім прийдешнім у дивному-предивному чарі-слові […] Слухаймо Олеся Гончара – то голосом сина говорить із своїм народом Апостол Духу» (Я. Гоян).
Райбедюк Г. Б., професор кафедри української мови і літератури
