Перебуваю вже кілька днів під враженнями круглого столу, присвяченого річниці виходу знакової для української гуманітаристики монографії Леоніда Васильович Куценка «Dominus Маланюк: тло і постать», зорганізованого філологами-україністами Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Осмислюю архіважливі для сьогодення націєцентричні ідеї великого Українця, їх надважливу роль у нинішній боротьбі з жорстокою агресією «руского міра», відтак із пошаною згадую про автора аналітичної розвідки, розмірковую про нашу національну сутність…
Спершу вважаю за необхідне із вдячністю зауважити, що починаючи з далеких 80-х років минулого століття, саме потужна інтелектуальна, патріотично налаштована кафедра української літератури натоді Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка та її керманича, нині почесного професора Ізмаїльського гуманітарного вишу Григорія Дмитровича Клочека, доклали чимало зусиль, енергії, конкретних справ для утвердження й розгортання національного духу на зросійщених просторах південної Бессарабії, аби «БУЛО СЛОВО / І БУЛО СВОЄ…» і «цвів мак УКРАЇНОЮ…» (С. Сапеляк). Серед тих незабутніх постатей, котрі реально допомагали нам, ізмаїльським філологам, тримати Українське Небо й боронити Українське слово на південних рубежах країни, «виставити вартових і жити так, наче облоги немає» (відомі слова Лесі Українки), був Леонід Васильович Куценко.
Невипадково я й вирішила розповісти учасникам круглого столу, що зібрав однодумців із різних куточків України, про ізмаїльську сторінку біографії народженого й вихованого потужною науковою школою Кропивницького світлої пам’яті ученого, істинного й негаласливого патріота, людини рідкісної порядності та невтомної працьовитості. Ще до виходу історично значущої монографії, про яку йшлося, у жовтні 2000-го року на урочистостях щодо 60-річчя Ізмаїльського університету, на які Леонід Куценко прибув разом зі світлої пам’яті Володимиром Євгеновичем Панченком, він відкривав російськомовному Ізмаїлу доглибні таємниці та пасіонарну енергетику Слова і Чину, «князя духа і мислі» (Г. Клочек), Євгена Маланюка – «чудом явлену постать суцільної людини, з однолитого національного матеріялу зроджену особистість, яка не лише літературно, а, що для нас важніше, – біографічно дала зразок національної повноти і великого національного серця». Саме з тієї ізмаїльської конференції розпочався багаторічний науково-творчий діалог ізмаїльців зі світлої пам’яті Ученим і Людиною рідкісної порядності та невтомної працьовитості.. Без пафосу та позірності він чинив добрі справи як звичайну щоденну працю, при цьому переважно залишався у затінку. Це була реальна підтримка моїх дисертантів (Олега Томчука та Алли Шишкової-Погорєлової), різного роду рецензування й консультування, регулярне надсилання своїх книжок, виданих «Степовою Елладою» та іншими видавництвами, які вибудували окрему полицю університетської бібліотеки та моєї особистої книгозбірні…
Гортаю дарчі написи Леоніда Васильовича на багатьох надісланих мені книжках. Уважно перечитую сторінки відомої книги, широко презентованої в Кропивницькому (і не тільки) «Я обрав свій шлях…» (Леонід Куценко у спогадах, листах, пам’яті)». І ще більше переконуюсь у справедливості слів її упорядника Івана Задої, що «попри всі глобальні справи чи не найважливішою для нього [Леоніда Куценка] була людина». Тому й літературознавство його має людське обличчя. Пишучи про лідера неокласиків, Володимир Євгенович Панченко зауважував, що «Зерових не буває багато, вони завжди в дефіциті». Ці слова безапеляційно можна стосувати до постаті Леоніда Васильовича Куценка як науковця, громадянина, патріота, глибоко морального, шляхетного українського інтелектуала-інтелігента. Круглий стіл став тому переконливим свідченням. Тож висловлюю щире спасибі колегам філологічної кафедри Кропивницького університету, усім учасникам, особисто професору Григорію Дмитровичу Клочеку, за нагоду долучитись до цього унікального дійства. Його тепла атмосфера, поєднання наукового слова й глибоко особистісного одкровення і про Маланюка, й про дослідницьку манеру автора монографії стимулювала ту енергетику, що не полишає. Істотно, шо в кожному виступі, в коментарях і доповненнях завжди відчувалась присутність самого Леоніда Васильовича…
Про людей, кого Господь забрав на Небо, згадують, пошановують, віддають данину пам’яті переважно у дні поминальні. Проте відомо, що допоки живе пам’ять про людину, невмирущою є її душа. Переконана, що зі мною погодяться усі, кому поталанило в житті принаймні краєчком долі доторкнутись до цієї унікальної, неймовірно чистої душі. Український Ізмаїл і я особисто про Леоніда Васильовича не забуваємо. Дякую Богові, що в моєму житті сталися «перехресні стежки» з цією унікальною та незабутньою особистістю. У кожному його слові та вчинку – огром щирості й любові. Любові до людей, до світу, до українського слова, до рідної ріки Синюхи… Світла пам’ять і наша незабудь…
Професор Галина Райбедюк
