12 січня в Україні відзначають День українського політв’язня, ініційований 1975 року В’ячеславом Чорноволом, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського (а насправді – рашистського) режиму. Активне інакодумство в період «українського безчасся» вільнолюбних лицарів національного Духу, відкрите протистояння тоталітарному кровожерному молоху, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційну українськоцентричну громадську діяльність, самоофіру приречених на страту у 1960–80-х рр. новітніх «каменярів» репрезентувала когорта непримиренних борців-максималістів. Всі вони були свідомі свого вибору як неминучої Голготи в політичній ситуації обстоювання українських сенсів, коли за «кожним словом – зашморг» (М. Коцюбинська). Відосібнившись од канонізованого й толерованого владою шістдесятництва, кожен із них ішов на самотні битви проти псевдохудожніх бутафорій радянського псевдогуманізму, проти русифікаторських зашморгів на все, що було субстанцією української національної ідеї та збереження громадянської і просто людської гідності. Як лихий ладану, жахалася рашистська людиноненависницька влада могутньої сили українського Слова, яке представляли такі потужні постаті, як Василь Стус, Іван Світличний, Ігор та Ірина Калинці, Микола Руденко, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк, Іван Сокульський, Юрій Литвин. Своїм Словом і Чином вони давали людям надію, сміливо стверджуючи життям і творчістю, що жити у своїй незалежній державі – не така вже й примарна ідея, а цілком реальна річ, котрої повинні прагнути всі, хто має природну гідність – особисту й національну.
12–14 січня 1972 року влада розпочала найбільшу репресивну акцію проти українських дисидентів. Це був початок так званого «генерального погрому», коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху. Саме тоді ув’язнено відомих дисидентів України: у Києві – Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба; у Львові – В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець. Після «генерального погрому» рух опору відродився у другій половині 70 х років, коли основним засобом боротьби із системою став захист прав людини. Страх був переможений, його знищили мужні лицарі вільнолюбного національного духу в далекі 60–80-ті роки минулого століття… В одному з інтерв’ю Ігор Калинець свідчив: «Ворожий світ тоді мав, але не міг нас знищити» (Наше слово. 1990. № 26). Сьогодні в українському просторі зійшлися «чоловіцтво зі звірством» (І. Франко). Звіряча відвічних наших ворогів ламає сотні й тисячі людських доль, нівечить цвіт нашої нації. Осоружний рашистський зайда розгорнув терор проти українців, перевершивши радянський тоталітаризм своєю жорстокістю й цинізмом супроти України й усього українського. Слово і Чин «в’язнів сумління», котрі «не відступилися. І не /поклали лжу на струни» (Л. Костенко), знову стають могутньою зброєю супроти ворожої орди, символом і нашою злободенною реальністю непереможного Українського Духу!
професор Галина Райбедюк
