Вже більше як рік життя кожного українця розділено на «до» та «після»: звичайне життя, радощів якого неможливо було перерахувати, та життя, до якого ми пристосовуємося просто зараз, щодня. Вже понад рік, як ми побачили суспільний розподіл – люди, які вважають за необхідним сприяти наближенню перемоги будь-яким чином, та люди, які зі сторони спостерігають за подіями, піддаючи їх власній критиці.
Вже понад рік, як війна відіймає змогу обіймати близьких. Понад рік, як ллється кров українського народу за незалежність та свободу.
Вже більше як рік, як я бачу свого батька лише за розкладом. Ніби розкладом шкільних перерв – на десять хвилин. Кожна наша наступна зустріч, кожні наступні десять хвилин додають моєму батькові декілька сивих років, які ніколи вже не зможемо повернути назад. Страшно, коли бачиш, як сивіють твої батьки, які завжди в дитинстві обіцяли залишатися молодими… Вже понад рік, як всі ми для себе відібрали справжніх людей та людей, які все життя лише створювали обкладинку. Більше ніж рік, як серця українців заповнені не тільки отим щирим коханням, про яке пишеться навіть в книжках, але і люттю, ненавистю, злістю до ворога, самовпевненістю, прагненням до перемоги, а також печаллю, болем за тих, хто щодня бореться за життя цілої нації.
Я ніколи не думала, що, живучи у 21 столітті, в епоху сучасних технологій та розвиненого суспільства, буду звертатися до цілого світу із проханням допомогти зібрати кошти татові на тепловізор. Але як прикро, що із тих людей, яких я називала своїм «світом» протягом всього свого життя, тих, хто допоміг – можна перерахувати на пальцях. Яким великим здавався цей «світ»… Але як я рада, що він поповнився новими людьми. Моя родина приймала дзвінки та повідомлення від зовсім незнайомих людей, які після розмови ставали для нас знайомими. Ми відновили контакт із людьми, які, як нам здавалося, давно вже забули про наше існування. Ми відкрили для себе зовсім нових людей – тих, хто не пройшов повз нашого оголошення і простягнув руку допомоги.
Окрему подяку я хочу висловити деканату та небайдужим випускникам-магістрам 2022-2023 року факультету української та іноземної філології ІДГУ, які підтримали мою родину і закрили наш збір сумою грошей, яких нам якраз бракувало. Коли я побачила щирі сльози на очах викладачів, я зрозуміла – це оті самі люди, які наближають нашу перемогу, про яких я писала вище. Це і є ті самі українські герої, які не зброєю, а підтримкою, не пострілами, а допоміжними процесами наближають те, за що бореться наша держава вже більше як рік. Люди, які дали віру і зробили все можливе. Дякую!
Ірина Хіміч, студентка ІДГУ
