Чи має значення для мешканця міста/села ім’я, яким названо його вулицю? І чому проблема перейменування постає особливо гостро в часи ідеологічного, а сьогодні й фактичного протистояння ворогу – і то не тільки війську-мародеру, але й символам його культури.
У першому ряду тут імена письменників, яким долею відведена місійна роль нести до світу сутність ментальності свого народу. Відтак традицією стало називати вулиці їхніми іменами. За радянської пори, як відомо, українських митців слова (за винятком загальновизнаного канону) в цьому плані переважно оминали, оскільки їх пасіонарна енергетика явно загрожувала офіційні пропаганді «руского мира». Тож не дивно, що вулиці міст і містечок різних регіонів України рясніли (та й рясніють ?!) іменами саме російських письменників, більшість із яких не просто тенденційно, а вороже ставилась до всього українського. Ізмаїл у цьому сенсі не є винятком, радше навпаки. Для особливо активних дискутантів, а також для не байдужих до цього питання містян, обмежусь одним із багатьох можливих літературних «сюжетів», безпосередньо дотичних до назв вулиць нашого міста… Утім, щоб не бути голослівною, процитую відомі слова «неистового Виссариона» – російського літературного критика Бєлінського (1811-1848), іменем якого «пошановано» вулицю й кілька провулків у нашому місті. Подані нижче слова написані ним у час, коли царська влада щойно розправилась із цвітом української інтелігенції. Дізнавшись про це, «революціонер-демократ» вибухнув гнівною тирадою: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». Прагнучи бути послідовним і не залишати жодних сумнівів щодо причин свого «праведного» гніву, Бєлінський продовжив: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть […] Ох эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!». Не менш «послідовний» Бєлінський і в пошуках відповіді на корінне запитання: «Есть ли на свете малороссийский язык или это только областное наречие?.. Что касается нас, москалей, мы не будем для ваших (малоросійських) сочинений учиться языку, на котором говорят только в провинции, и изучать литературу, которой нет на свете» [Белинский В. Г. Гайдамаки. Поэма Т. Шевченка. Собрание сочинений. В 9-ти томах. Статьи, рецензии и заметки, апрель 1842 – ноябрь 1843. Т. 5.; Белинский В. Г. Полное собрание сочинений в 13-ти тт. — Т.12: Письма 1841-1848. Москва, 1956.С. 435-442; 568-572].
Маємо, вочевидь, справу не зі сплеском емоцій, а зі світоглядною україноненависною шовіністичною концепцією, що виходить далеко поза рамки приватних стосунків. Чи не нагадує ця теза й «валуєвське» твердження про українську мову Горького, котрий вважав неможливим переклад його роману «Мать», за його словами, на «малороссийскої наречие», як, власне, й новочасних захисників «руского мира»… Подібна «толерантність» у ставленні до всього українського – мови, історії, культури – явно прочитується у більшості реальних біографій російських письменників (від Ломоносова й до мало кому відомої, народженої в Дагестані, радянської романістки Ольги Форш), іменами яких буквально рясніють назви ізмаїльських вулиць…
І це сьогодні, коли весь світ захоплюється високим духом українців, коли не тільки політики, але й знакові постаті світової культури, науки, релігії, спорту, вважають за честь бути носіями саме УКРАЇНСЬКОЇ символіки… У світовому просторі лунає ГІМН України як символічний знак глибокого пошанування героїчного народу, котрий виборює в нелюдському протистоянню «північному сусіду» «святую воленьку» (Т. Шевченко). Тож чи не логічніше мати сьогодні в кожному куточку України вулиці, наречені іменами авторів нашого Гімну (поета Павла Чубинського, композитора Михайла Вербицького), поета-січовика Степана Чернецького, текст якого став легендарною піснею «Ой у лузі червона калина…», що піднімає доблесний дух наших захисників, розпросторюється в сучасному демократичному світі УКРАЇНОЮ…
Не нав’язуючи власну позиції, усе ж переконана, що знати подібні речі варто, аби не мати жодних ілюзій щодо насущності проблеми, яка обговорюється в час війни з осоружним ворогом, у тім числі й війни на інформаційному фронті. І чи не пора в Ізмаїлі мати вулицю СВОБОДИ, а також її речника – давньоукраїнського мислителя світового рівня Григорія Сковороди, на музей якого як генетичну пам’ять українства так жорстоко посягнули нинішні «захисники» «руского мира»…
Професор Галина Райбедюк
Джерело: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1655056894828464&id=100009725085718
