Не стало Анатолія Костянтиновича Тичини…
Сьогодні соціальні мережі рясніють цією сумною звісткою, як, власне, добрими й теплими спогадами про нього усіх, кому поталанило в тій чи тій іпостасі мати щасливу нагоду зустрічі з ним. Доктор історичних наук, професор, багатолітній ректор Ізмаїльського державного педагогічного інституту, завідувач кафедри історії України, блискучий знавець гуманітарних наук, інтелектуал, романтично закоханий у поетичне слово, духовний наставник багатьох науковців, проникливий дослідник історичної минувшини й сучасності Придунавʼя та проблематики українського національного відродження, почесний громадянин Ізмаїла… Цей, далебі неповний перелік заслуг і достоїнств Тичини А. К. доповнюють його людські якості. Гострий розум, енциклопедичні знання, неймовірна працьовитість, строгий характер і дисциплінованість думки та вчинків, рідкісна чесність із собою й зі світом, гранична відповідальність і вимогливість до себе й до інших, органічне неприйняття фальші та несправедливості. Особливо привабливим у постаті Анатолія Костянтиновича як науковця й педагога, як людини завжди було глибинне вболівання за справу, за рідний університет…
Я вже якось писала, що моя особиста доля, мій шлях у професію розпочався з наказу по Ізмаїльському педагогічному інституту від 15 серпня 1985 року, підписаного ректором Тичиною А. К. Відтоді й усі подальші кроки завжди мала щастя відчувати прихильність Анатолія Костянтиновича. Його поради, розважливе, нерідко строге й критичне, проте завжди слушне слово для мене були й залишаються надзвичайно важливими. Притягальну магію його особистості визначав негаласливий патріотизм. Любив рідну землю по-особливому, глибоко вивчав і пропагував правдиву історію України, говорив у всі роки виключно українською мовою – красивою, добірною, колоритною…
А ще в його строгій постаті буквально вражала нерозпізнана на перший погляд глибина емоцій і тонких почуттів. Коли Анатолій Костянтинович читав або слухав улюблених Василя Симоненка та Ліну Костенко, в нього волого блищали очі й світилась душа…
Той відблиск мудрих очей назавжди залишиться у моїй пам’яті, як і світлий образ дорогої серцю людини – унікальної особистості, ученого, педагога й учителя, якому щиро вдячна за тепле батьківське ставлення, за науку жити й працювати так, аби не мати «зерна неправди за собою»… Дякуючи Богові за незабутні миті спілкування з Анатолієм Костянтиновичем, глибоко розділяю незагойний біль втрати й гіркий смуток родини. Світла пам’ять, вічний спочинок, Царство Небесне й наша незабудь…
Професор Галина Райбедюк
Джерело: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1597540240580130&id=100009725085718
