«Безсмертна Леся Українка
Була і є повік жива»
(Олена Журлива)
Кожен народ має своїх пасіонаріїв – унікальних і непересічних творців культури, котрі підносять його духовну велич до найвищих світових висот. Їх справедливо іменують національними геніями. В шерезі цих достойників яскраво вивищується ім’я однієї з найвеличніших Українок – Лариси Петрівни Косач. Її творчість стала вершинним засягом національного інтелекту і художньої свідомості українського народу в його історичному поступі й водночас видатним явищем світової літератури. У пристрасно гуманістичному слові поетеси пломеніють невичерпні джерела високих людських ідеалів добра та справедливості, відроджувального пафосу та утвердження органічного права на свободу – і окремої особистості, й народу загалом. Титанічна постать Лесі Українки від природи наділена колосальною притягальною силою, магічною привабливістю. Це людина виняткової мужності й принциповості, неперевершеної духовної краси та багатогранного мистецького обдарування. Її талант поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа й рідкісний хист художника-віртуоза. За своє коротке життя вона виявила творче обдарування у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, перекладах, а також у фольклористиці, літературній критиці та публіцистиці. Лесю Українку називають дочкою Прометея, бо вона використовувала цей співзвучний їй образ дуже часто, вважаючи його безсмертним прикладом жертовності заради високих ідеалів і незламності сили духу. Силове поле її магнетизму лаконічно й переконливо сфокусовано в афористичному самоозначенні:
Я честь віддам титану Прометею,
Що не творив своїх людей рабами…
Міркуючи про феномен Лесі Українки, Ліна Костенко у статті «Геній в умовах заблокованої культури» пише: «Хтось колись Байрона назвав – континентальний геній. На моє глибоке переконання, Леся Українка з її всеохопним інтелектом належала б саме до цього типу геніїв – континентальних, якби виросла на іншому ґрунті. І, очевидно, вона сама це розуміла. Не з марнослав’я чи надмірної певності себе, а як Атлант, котрий знає, що може тримати на собі небо … Але й такого масштабу поет потрапляє на обшири світу з проекції свого народу». В 1884 році під першими опублікованими віршами «Конвалія» і «Сафо» юна поетеса Лариса ставить псевдонім – Леся Українка. Через багато літ про неї напишуть, що ніхто з її сучасників не будив почуття гідності з такою гостротою, як це робила вона, що мало кому вдавалось так одержимо любити рідний край: «До тебе, Україно, / наша бездольная мати, Струна моя перша озветься...». Ім’я поетеси звучить узагальнююче; в ньому «злились мільйони українок і українців, мільйони безвісних чесних борців за свободу» (Павло Тичини). «З часу Шевченкового “Поховайте та вставайте”, – писав Іван Франко, – Україна не чула такого сильного, гарячого і поетичного слова». З її творчістю в нашу літературу «входили цілі світи, незнані чи малознані раніше, відкривались нові тематичні обшири. Небагато хто виходив на такі океанні простори, досягав таких масштабів художнього синтезу» (Олесь Гончар).
Ювілейні дні геніальної Лесі Українки, що припадають на роковини незалежності нашої соборної Держави, сприймаються як знаковий sacrum, як символічне священнодійство. Воднораз її пристрасне, наснажене дієвим патріотизмом Слово – вогниста «іскра Прометея» – у сучасних колізіях нашого повсякдення лунає як морально-етичний імператив: «Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі!..». Воно народжене під знаком високої мети, тому звучить по-особливому проникливо й злободенно, заряджаючи націю пасіонарною енергетикою свободи, неприйняття рабства й покори, почуття людської самоповаги та національної гідності. Сьогодні очевидно, що ретельне прочитання життєпису пасіонаріїв української духовності, до реєстру яких чільно вписано ім’я геніальної Ювілярки, викликає загострений інтерес не тільки у зв’язку з літературознавчою проблемою ширшого й ґрунтовнішого вивчення та нового осмислення багатогранної спадщини геніальної «дочки Прометея», але й із практичною потребою зняти ті задавнені та непереборні суперечності й болючі колізії, котрі стоять на заваді українству нарешті «збутися в народ». Відтак пасіонарне Слово Лесі Українки є не тільки нашим неоціненно багатим духовним скарбом, але й прозорою та чіткою етичною програмою націєтворення:
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя! (зб. «На крилах пісень»)
Галина Райбедюк, професор
