«Моя Ліна Костенко» (до ювілею поетеси)

Саме таку глибоко особистісну тему було обрано для конкурсу творчих есе, в якому взяли участь студенти й випускники Ізмаїльського вишу. І знаменно, що його підсумки припали на сьогоднішнє свято – всесвітнє пошанування Поезії. Дуже відрадно, що нинішні сумні настрої розвіюють світлі зізнання наших філологів у любові до Краси, до магічного слова ПОЕТЕСИ, відверті (віртуальні) діалоги з Нею, вдумливе вчитування в її тексти й підтексти, розмірковування про вічне та швидкоплинне…

 

Ці думки проймали мене, коли сторінку за сторінкою уважно гортала студентські есе, написані з такою щирою проникливістю… Втішена, що серед авторів, окрім нинішніх студентів (Людмила Богослова, Тетяна Гажа, Катерина Дюкарева, Ольга Кальчева, Ганна Маслова, Руслана Прокоф’єва) та магістрантів (Катерина Дакі, Надія Кравченко, Юлія Кушнір, Валентина Титаренко), учасниками стали й учорашні випускники (Анастасія Каплієнко, Галина Петрова, Любов Титаренко, Тетяна Узун), котрі сьогодні в культурно-освітніх закладах Придунав’я уславлюють українську ідею, гідно презентують рідну Альма Матер. Хочу подякувати усім учасникам, робота кожного з яких заслуговує на особливу увагу та високе поцінування. В тих одкровеннях – душевні порухи глибоких шанувальників красивого й колоритного, філософськи наснаженого й лірично проникливого Слова Ліни Костенко. В них – і надія на наше завтра. Виявляється, поезія таки потрібна, бо «без свят не можна, хочеться душі!» (В. Стус).

 

Пропоную, друзі, Вашій увазі красиве есе ПЕРЕМОЖНИЦІ конкурсу – випускниці нашого вишу, нині – кореспондента «Ізмаїл ТБ» Анастасії Каплієнко (Грекової). (Пишаюсь, що мала велику насолоду працювати з Настею під час підготовки нею магістерської роботи). Переконана, що Слово авторки есе не залишить нікого байдужим.

 

Моя Ліна Костенко

Моя Ліна Костенко приходить до мене втішною порадою у періоди безкрилля, іронічною посмішкою у метушливості щоденних турбот, філософською сповільненістю в гонитві життєвих сподівань…

 

Моя Ліна Костенко приходить до мене, коли «засяють ночі зорями жасминно», і коли «горизонт піднімає багряним плечем день – як нотну сторінку вічності». А як настає час вечірньої молитви, поетеса приходить словами: «Вечірнє сонце, дякую за день!».

 

Моя Ліна Костенко приходить із подихом вітру змін, коли «трусне зелені кучері весна», із терпкістю спеки, коли знов «літо гратиме в лото», з осіннім натхненням «печальної музи», із затишком книжкових вечорів, коли «зима крізь вії дивиться на світ».

 

Моя Ліна Костенко приходить до мене відрадною лірикою, коли в сірості днів «своє гніздо щодня звивають будні», романтичною музикою старого клавесину, коли «втомилась бути не прекрасною».

 

Моя Ліна Костенко приходить до мене у хвилини боязкої недосказаності, бо «страшні слова, коли вони мовчать», і в моменти жагучої пристрасті, коли спинитися немає сил, бо ж «така любов буває раз в ніколи».

 

Моя Ліна Костенко приходить до мене у смуги втоми й розчарування королівським наказом, бо «немає часу на поразку».

 

Моя Ліна Костенко приходить до мене мудрою істиною пророка «принаймні вік прожити як належить» «і просто залишатися людьми».

 

Моя Ліна Костенко приходить зненацька, не беручи із собою тяжких спогадів, не плаче за минулим, але вже починається в майбутньому, і не забувається, бо Її слово – незабутнє й неповторне, як «безсмертний дотик до душі»…

 

Галина Райбедюк, професор кафедри української мови та літератури