Усе починалося з нього…: спогади про незабутнього Віктора Дудка

4 червня минає чотири роки, як не стало Віктора Івановича Дудка. Він дочасно відійшов у позасвіти в 55-літньому віці. Його місце в українському літературознавстві було особливим – з огляду на глибину проникнення в текст, об’єктивність суджень, ретельність… На письмовому столі Віктора Івановича залишилися недописані статті, незавершені розвідки, недочитані книжки… Незважаючи на тривалу тяжку хворобу, він до останнього дня інтенсивно працював, мав багато задумів, які, на жаль, уже не вдасться втілити в життя. Проте залишились його ґрунтовні дослідження, його ідеї, його наукова школа. Віктор Дудко залишив чималу наукову спадщину, оцінка якої, гадаємо, належить недалекому майбутньому. Бо чого тільки варта праця «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (К., 2014), справедливо визнана «новим словом у шевченкознавстві» (О. Боронь).

 

…Нинішній стан української філологічної науки Ізмаїльського державного гуманітарного університету великою мірою завдячує цьому видатному текстологу, шевченкознавцю, чиє життя так несправедливо обірвалось на півслові… У Х томі наукового видання Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України «Спадщина: літературне джерелознавство, текстологія» (К., 2015) вміщено наші спогади про його неординарну й унікальну постать. І сьогодні нам би хотілось поділитися особистими відчуттями та враженнями від багаторічного творчого діалогу зі світлої пам’яті Ученим.

 

Віктор Дудко належав до рідкісного типу людей, зустріч із якими є доленосною. Негаласливий, винятково, як на наш прагматичний час, скромний, послідовний і принциповий, поміркований і толерантний, шляхетний інтелігент, делікатний, справдешній учений, великий ерудит, він мав у собі потужну та непоказну духовну й інтелектуальну енергетику. Вона жила в ньому природно та органічно, якою він щедро ділився з усіма, аби лишень дароване ним зерно лягало в благодатний ґрунт. У своїх діях і вчинках не намагався досягати зовнішнього ефекту. Ніколи не робив поспішних висновків, уникав ухвалення шаблонних рішень. У найгостріших критичних ситуаціях неодмінно зберігав присутність духу, володіння собою, витримку й порядність, неймовірну працездатність.

 

…23 травня 1991 року в Ізмаїльському державному педагогічному інституті (нині – гуманітарний університет) проводилась науково-практична конференція «Актуальні проблеми вивчення і викладання слов’янських літератур». Серед її учасників були науковці з різних закладів та установ. Віктор Іванович прибув на цей форум як учений секретар Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Він виголосив на засіданні секції «Українська література» доповідь «Збірка П. Грабовського «Кобза» (До історії публікації і поширення)». Проте магнетичний інтерес до себе викликав з боку учасників не стільки самою доповіддю, скільки цікавими доповненнями й ґрунтовними коментарями фактично усіх виступів, чим насправді приголомшив спраглу до всього нового провінційну аудиторію. Особливо зворушило й те, що це не були, так би мовити, хизування столичного «вченого мужа» своєю дивовижною поінформованістю й глибинними знаннями, а радше щось схоже на дружні поради. При цьому він по-юнацьки сором’язливо поводився так, ніби було йому незручно, що володіє таким інтелектуальним багажем. Тоді ми ще не знали, що його приїзд дасть нам, викладачам кафедри української мови та літератури, нове дихання.

 

Власне, з тієї конференції усе й почалося. Через п’ять років у 1996 році не без цінних порад В. Дудка мною (тоді викладачем кафедри) захищена кандидатська дисертація про творчість П. Филиповича (доповідь на знаковій конференції була присвячена неокласикам). Мине зовсім небагато часу й під моїм керівництвом випускниками нашого вишу буде підготовлено кандидатські дисертації про творчість М. Драй-Хмари, Ю. Липи, М. Вінграновського, видано навчальні посібники про київських неокласиків і поетів-дисидентів, укладено збірки україномовних митців слова Придунав’я (М. Василюка, В. Виходцева, Т. Кібкало). Невдовзі в Ізмаїлі, де ледь жевріла національна ідея, утворився потужний освітній і науковий осередок філологів-україністів. І фактично кожен крок наукового становлення ізмаїльців не обходився без підтримки Віктора Івановича, який по-волонтерськи віддано допомагав у підготовці фахівців, відчутно сприяв у зміцненні оборони українського слова на крайніх південних рубежах держави. Без пафосу й позірності він чинив добрі справи як звичайну щоденну працю, при цьому завжди залишався у затінку. Віддаленість від столичних бібліотек (про інтернет ще не йшлося), відсутність досвіду роботи над маловідомими першоджерелами, архівними матеріалами – усе це компенсувалось завдяки систематичному творчому спілкуванню із самим Віктором Дудком та багатьма науковцями, до кола яких він люб’язно нас залучав. Це такі потужні постаті, як М. Г. Жулинський, Г. М. Сивокінь, М. Х. Коцюбинська, Ю. І. Ковалів, В. І. Кузьменко, Е. С. Соловей, Д. В. Стус, Н. М. Шумило та ін. А провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка М. П. Кодак за його сприяння кілька років поспіль викладав у нашому університеті теорію літератури й підготував двох кандидатів наук із цієї спеціальності. Не без участі Віктора Дудка побував 1999 року в Ізмаїлі й С. А. Гальченко (натоді – очільник відділу рукописів і текстології цієї високої наукової установи) з курсом лекцій про «Розстріляне відродження» для студентів та учнів. Згодом він опонуватиме дисертацію викладача кафедри О. Ф. Томчука про М. Драй-Хмару й залучить його до підготовки унікальної праці «Михайло Драй-Хмара: Літературно-наукова спадщина» (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України; Українська Вільна Академія – США). Віктору Івановичу ми завдячуємо поінформованістю про наукові конференції (це тепер про все можна дізнатись із соціальних мереж), у сприянні публікації статей на сторінках різних видань – від збірника «Праці молодих учених України» до академічного журналу «Слово і Час».

 

Чверть століття ми мали щастя відчувати прихильність, підтримку й ненав’язливо мудрі професійні поради Віктора Івановича Дудка. І сьогодні, коли його світла душа уже чотири роки в позасвітах, ще більше переконуємось, що зустріч із цією незабутньою й унікальною людиною в ті далекі 90-ті роки стала для нас, викладачів Ізмаїльського державного гуманітарного університету, знаковою, фактично визначила плин подальшого життя, наші наукові долі, відтак і долю гуманітаристики нашого вишу.

Професор Галина Райбедюк