«Кобзарю, знов до тебе я приходжу, бо ти для мене совість і закон…» (Ліна Костенко)

Боротьба за Тараса Шевченка триває… Щоправда, у зв’язку з новою об’єктивною реальністю змістилися акценти ідей і постулатів дискутантів. У далеке минуле відійшли усталені догми щодо  революційності чи атеїзму Кобзаря, заперечення його «життєдайнотворчої правди Нації» (Є. Маланюк). Сьогоднішні суперечки про феномен Шевченка набули нових обертів, нових змістових аспектів, залишаючись при цьому, як і дотепер, виразно ангажованими й різко протилежними і в науковому осягненні, й у свідомості широкого загалу. Як і в попередніх історичних колізіях, постать Шевченка нерідко політизується, отже, сакралізується. У цьому разі він постає тим, ким був упродовж усіх попередніх років: емблематичним і самодостатнім, як нерукотворна ікона з її цілком ритуальним, майже літургійним функціоналом. Тим часом нова генерація,  яка опанувала іноземні мови, прочитала стоси модерних  книжок і пізнала світ, уже не задовольняється згаданим функціоналом і прагне його переосмислити. Звідси й різноманітні поп-артівські спроби осучаснити Пророка, ввести його в оточення реалій і навантажити актуальними атрибутами. Часами ці спроби видаються ризикованими. Постать Тараса Шевченка, безумовно, потребує нових підходів до оцінки його місця та ролі не тільки в українському,  але й у світовому духовному поступі.  Тут важливо не «збитися» на поверхове переосмислення. Варто завперш вдатися до осмислення Шевченкового генія – поза ідеологічними та літературознавчими міфами.   Мабуть, не можна в цьому сенсі перечити Оксані Забужко, котра у відомій і вельми дискусійній праці «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» зазначає: «… історія немовби “наздогнала” Шевченків міф, на сьогодні – головний духовний набуток України його “програма” в наступному тисячолітті – залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований…».

Тож, чи потрібен сьогодні нам Тарас Шевченко? Спитаймо у геніальної Ліни Костенко, котру цілком справедливо можна вважати духовною спадкоємницею великого Кобзаря, моральним гарантом національних вартостей та загальнолюдських святощів.

 

Ліна Костенко

КОБЗАРЕВІ

І

Кобзарю, знов я до тебе приходжу,
бо ти для мене – совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон.

А може, це не зовсім і дрібниця,
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси. Перелом традицій.
Переосмислення краси.

І вічний рух – у всесвіті, у світі.
Лише могила з місця – ані руш…
О скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!

Ну, що ж не дивно, покрутився глобус
в диму, в пожежах, у кривавій млі.
Захворів дехто на морську хворобу,
хитається по палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,
біда, якщо в мистецтво забреде,
шукає форм, не бачених ніколи.
Шукає форм, нечуваних ніде.

І тут же – просто шукачі прокорму,
і шахраї, і скептиків юрма –
шукають найсучаснішої форми
для того змісту – що в душі нема.

Возрадуйтеся, прадіди печерні,
ось пролунав новітній благовіст!
В абстракції, в модерні, в істерії
конає в корчмах витончений зміст.

І сам на себе поглядає збоку –
Чи є в його агонії краса…
Кобзарю мій! Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?

– Я не писав. Я плакав і сміявся.
Благословив, співав і проклинав.
Сказати правду – мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав…

 

ІІ

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч. Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш  лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі…
А як же ми, співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям, пишним та барвистим,
не скаргами, не белькотом надій,
не криком, не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!

 

Саме таким поетом є Тарас Шевченко як символом (не канон!) української державності, української нації, національної єдності українців, символ поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символ, що надихає жити, боротися, кохати, як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму та непізнаного духу, як невмируща душа і пам’ять української нації… Саме у цих іпостасях увійшов Кобзар  і до пантеону загальнолюдських цінностей. «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури» (Іван Франко). Його геній  має планетарне значення, бо «розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Еусебіу Камілар, Румунія). Силова орбіта Шевченкового  слова  незаперечно магнетична, тому що саме він «…вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим» (Іван Франко). І в цьому сенс невмирущості його феномена. Оцінюючи істинного Шевченка, сьогодні вкрай необхідно враховувати автентичність його мистецької постави та культурний контекст, у якому він творив. А цей його контекст був водночас українським і європейським. Отож, прислухаймось до мудрої поради Івана Драча:

Скиньте з Шевченка шапку.
Та отого  …  кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю
Всього лише сорок сім…

Професор кафедри української мови і літератури ІДГУ
Галина Райбедюк