«Голод 33-го – біль душі і пам’ять серця»

«Ні труни, ні хрестів І ні тризни!
Прямо в яму, На віки-віків!
Чорна сповідь Моєї Вітчизни
І її затамований гнів»
А. Листопа

Колесо історії крутиться невпинно, і от ми вже наблизилися до вісімдесят п’ятих роковин Голодомору, – найбільшої біди в історії України, однієї з найстрашніших трагедій в людській історії минулого століття.

 

Ми, українці, з давніх-давен вирощуємо хліб під безмежним небом на безкраїх чорноземах. Жорна, ручний млин, були символом родючості нашої української землі. Із минулого століття це знаряддя, за допомогою якого мололи борошно, щоб потім пекти хліб, стало ще і згадкою про голод, згадкою про смерть.  Мільйони українців були цілеспрямовано принесені в жертву молоху голодної смерті.

 

Злочини проти людяності не мають терміну давності.

Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в нашій пам’яті, як одна з найстрашніших сторінок минулого, тому що пам’ять – це нескінченна книга, в якій записано все життя: і життя людини, і життя країни.

 

Ми ж маємо виконати святий обов’язок перед пам’яттю мільйонів закатованих голодом українців – ми маємо зберегти Україну. Україну єдину, соборну, незалежну. Запорукою нашої перемоги може бути лише непохитна єдність українського народу.

Голодомор

Ти кажеш не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимили до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору.

– Греби, нічого людям не лишай!..

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!     (Д. Білоус)