(Тарас Шевченко)
Для нашого вільнолюбного народу День Українського козацтва особливий. Адже запорозьке козацтво впродовж трьох століть, визначаючи напрями економічного, політичного й культурного розвитку, самовіддано й одержимо боронило кордони рідної миролюбної землі, на багатства якої ненастанно зазіхали вороги-зайди. Як писав у переспіві козацького літопису Самовидця поет-державник Микола Руденко, «ми, нене, від природи орачі, а живемо від битви і до битви». «Наша доленька віками / Повінчана з горем», – суголосний йому кілійський поет Володимир Сімейко. Тому місія козацтва в історичній долі України й у національній самосвідомості народу майже сакральна. Козак у нашій уяві – звитяжний воїн, що не розлучається з шаблею. Він – ревний захисник Вітчизни, самовідданий оборонець прав людини та християнської віри, культурних звичаїв і гідності кожного, хто живе під мирним небом України.
Тому звернення українських письменників до козацької тематики було й залишається закономірним явищем, бо духовна культура нашого народу досягла високого рівня саме в період існування козацької держави. Її могуття забезпечувало козацтво як взірцевий символ доблесної національної історії. Адже, як відомо, на війні козак завжди відзначався розумом, кмітливістю, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням (згадати б характерника Кирила Тура з «Чорної ради» Пантелеймона Куліша). У народній творчості оспівані легендарна козацька слава, відвага й благородство, ненависть до ворогів, гнобителів. Образи Мамая, Голоти, Байди створені народною уявою як уособлення непокори гнобителям, непримиренної боротьби проти них, віками живуть у піснях, народних переказах разом із образами таких прославлених козацьких керівників, як Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Семен Палій, Максим Залізняк, Петро Сагайдачний і багато інших. Відтак героїчне минуле українського народу, його патріотизм, мужність у боротьбі за незалежність оспівано у численних історичних піснях («Зажурилась Україна», «Чи не той то Хміль», «Засвистали козаченьки») і думах («Самійло Кішка», «Дума про козака Голоту», «Хмельницький та Барабаш»). Вони, своєю чергою, надихали й надихають майстрів художнього слова на довершені твори (поема «Гайдамаки» Тараса Шевченка, роман «Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького, п’ятикнижжя Богдана Лепкого про добу Івана Мазепи), спонукають постійно звертатися до сторінок національно-визвольної боротьби запорізького козацтва – його високих перемог (романи «Я, Богдан» Павла Загребельного та «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського) і тяжких поразок (роман у віршах «Берестечко» Ліни Костенко, «За літописом Самовидця» Василя Стуса).
Козацька тема доволі неоднозначна в трактуванні – і для істориків, і для письменників. Проектуючись у сьогодення, вона означує комплекс національних проблем, що постають у сучасну добу. Нерідко вони пов’язані з утратою колишньої козацької доблесті й уболівання за свою землю. Цю проблему гостро ставлять і поети Придунав’я. Так, Михайло Василюк болісно переймався тим, що «козацька воля крицею взялась». Володимир Сімейко занепокоєний, що «ми славу козацькую / швидко забуваєм». А Володимир Рева категорично ставить насущне риторичне питання: «Де козацьке покоління / і гетьманська слава?». І саме твори художньої літератури та фольклору козацької тематики спроможні оживити патріотичні почуття, не дати згаснути національній пам’яті, здатні відродити віру в збереження героїчного духу предків, вселити в наших душах упевненість, що «пам’ять козацька / у нас ще жива» (Валерій Виходцев). І тільки тоді справдяться «ієреміївські пророкування» (Пантелеймон Куліш), коли «тії козацької слави повік не забудем…» (Тарас Шевченко). Бо ж навіть вельми драматична наша історія переконує, що «ніхто того народу не поборе, що народив Шевченка й Січ» (Тарас Мельничук).
Олег Томчук, доцент
