Низький уклін, Ваша ВИСОКОСТЕ, дорогий УЧИТЕЛЮ!..

У ці дні спілої осені, коли багрець золотить ліси й синішими стають озера, щему душі додає відлуння шкільного дзвоника. Він, як співається в незабутній пісні Андрія Малишка, «ніби кличе молоді літа…». Скільки їх проминуло… Гай-гай… Оглядаєшся на пройдене й прожите журливо. Водночас скільки світлого було в цьому минулому. Бо ж на кожній його сходині, як Ангелів-Хранителів, Усевишній посилав тих, хто самовіддано й жертовно, проте з великою любов’ю плекав наші долі…

 

Не так давно була зустріч із шкільними друзями та першою вчителькою Іриною Йосипівною (хай Бог дає їй здоров’я та многії літа). Самі ж уже сивочолі дідусі й поважні бабусі, а, як і тоді, понад сорок років тому, навперейми щебетали, ділились, розказували, розпитували, питали поради (бо ж наша вчителька усе на світі знає!), із сумом згадували тих, хто передчасно відійшов у позасвіти – й однокласників, і дорогих учителів. Швидко промайнули і студентські роки. Та хіба може стертися з пам’яті кожен урок української літератури, котрий несла до нас, учнів педучилища, фанатично закохана в рідне слово Надія Федорівна Процьків. Нехай там, на Небесах, її світлій душі буде затишно… Головне – не розгубити її настанов, її уроків добра та любові – до слова, до людей, до України, до світу.

 

Університетські роки… Улюблений предмет – теорія літератури. Незабутній Григорій Андрійович В’язовський – шановний професор. Згадується перше враження від знайомства з Учителем. Якби сьогодні спитали, як одним словом висловити відчуття цього враження, мабуть, і тоді, й зараз передала б його одним ваговитим і значущим – «осяяння». Науковий світ зустрів мене знову ж із великим Божим дарунком. По-іншому не можу назвати своє щастя спілкування з моїм духовним Батьком – науковим керівником професором Петром Панасовичем Хропком, людиною надзвичайно високої душі та неймовірної чистоти сумління. Переконана, що сьогодні багато нас, його вихованців, думають так само, переживають подібні емоції й почуття вдячності. Здавалось би, уже доросле життя викладача вишу з науковим ступенем, ученим званням… Але ж як тут без Учителя?! Понад тридцять літ з дня на день – постійна турбота, родинна опіка мого першого в університеті (тоді – педінституті) керівника (завідувача кафедри), дорогого наставника, сіяча мудрості, добра й любові Олександра Андрійовича Зарудняка. Незважаючи на поважний вік, він і досі щедро ділиться багатством своїх невичерпних знань, незглибимого досвіду, світлої душі… Нехай цій душі буде тепло й затишно…

 

Тож, коли сьогодні читаю чергові, на жаль, часто «мовлені всує», привітання в соціальних мережах із Днем працівника освіти, так і хочеться щось заперечити, уточнити, поправити… Адже таке формулювання – це ж «до болю мало», коли мова йде про його Високість Учителя!

 

Сердечне спасибі, дорогі учителі за науку життя. А Ваші учні нехай завжди «тільки «світлом йдуть у світ» (І. Драч). Здоров’я й миру, невичерпних сил і натхнення, постійних пошуків і невпинного прагнення до самовдосконалення, дорогі колеги – усі, хто має щастя навіть у нинішніх життєвих перипетіях не втрачати оптимізму й гордо називати себе Учителем. Благодатного Вам, творчого неспокою, добробуту й захисту від усіх земних і небесних сил, віри у світле завтра… Многія і Благія літа … БЛАГІЯ для усіх, хто відвідав цей світ, щоб здивуватися і робити його кращим… Бо саме в цьому – головне призначення його ВИСОКОСТІ УЧИТЕЛЯ!

Професор Галина Райбедюк