Одинадцятого вересня двадцять сім років тому в Божий світ відійшов талановитий самородок, неординарна особистість, світоч Українського Придунав’я – Михайло Василюк… Закономірно, що шану саможертовності митця, його одержимому служінню культурі та мистецтву рідного краю віддали студенти й викладачі факультету української філології та соціальних наук Ізмаїльського державного гуманітарного університету, з життям яких міцно пов’язана доля цієї унікальної творчої постаті. Адже саме їх зусиллями свого часу було підготовлено й видано спадщину нашого талановитого краянина – збірку «Серце на долоні бандури» (Ізмаїл, 2005). «За поетами, котрі відійшли від нас передчасно в позасвіти сумувати не варто. Їх пам’ять – це життя у Слові…». Ці міркування-спогади про митця відомої ізмаїльської поетеси Кібкало Таміли Олексіївни пройшли лейтмотивом крізь усе засідання приуроченої пам’яті Михайла Василюка літературної гостини, модератором якої стала професор кафедри української мови та літератури Райбедюк Г. Б. і студенти факультету. Упорядник збірки доцент Томчук О. Ф. розповів про непрості колізії її народження, ознайомив аудиторію з цікавими блискітками його біографії, що її доповнила фото- й відеопрезентацією магістрантка кафедри Марина Коваль. До глибини душі пройняли аудиторію пристрасні спомини доцента Соколової А. В. про перше знайомство під час шкільних років із «пророком» (знаковий вірш поета) та її міркування про актуальність його поезії для сьогодення. Насущність слова М. Василюка для розвою української мови в Придунав’ї стала ідейним стрижнем виступу завідувача кафедри української мови та літератури професора Колесникова А. О. З неабияким захопленням зустріли учасники та гості літературного дійства звернення до присутніх декана факультету доцента Чорної Л. В. із закликом берегти й примножувати історичну пам’ять народу, що її репрезентують такі творчі особистості, як наш краянин Михайло Василюк. До роздумів про духовні обшири спонукала цікава розповідь декана про історію найменування вулиць Ізмаїла, зокрема, вулиці Михайлівської як знакової щодо імені поета. Закономірно, що основною частиною літературної гостини були самі поезії Михайла Василюка та віршові присвяти його пам’яті друзів та колег по перу, що звучали у виконанні студентів під супровід улюбленої митцем бандури.
ЗАПОВІТНЕ
Ніжне серце своє
покладу на долоню бандури.
Віщі струни дзвінкі
хай, мов жили, озвучує кров.
Хай співоча вона,
що з козацької вийшла натури,
що з народу прийшла –
у народ повертається знов.
У народ – до людей!
В людях сила й окрилена правда.
Може, в них озоветься
відлунням правдивий привіт.
Річ не в тім, похвала чи хула,
тільки б щира порада –
лиш вона розпогоджує серце,
як маковий цвіт.
Опадуть пелюстки
пісняревого серця палкого,
кожна з тих пелюсток
стане піснею, що б не було.
І нічого, що потім
не знатимуть імені мого, –
ніжне серце моє
на долоні бандури цвіло.
Тож давайте виконувати заповіти поета-кобзаря, заповіти Любові, Добра, Патріотизму!…» – найголовніша підстава збереження світлої пам’яті про незабутнього співця «Придунаю журавлиного», котрий своїми віршами й піснями увіковічнював українське слово, українські помисли, український дух.
Марина Коваль, магістрантка кафедри української мови та літератури
