У межах місячника заходів «Україна суверенна: від витоків до сьогодення» з нагоди Дня Незалежності України, що проводиться в Ізмаїльському державному гуманітарному університеті, резонно згадати про ті величні постаті, котрі безпосередньо причетні і до виборювання Свято-Долі нашої держави, розвою національної культури, мови, й до нашого вишу. Адже наш університет – не тільки освітній заклад. Він є центром духовного життя Українського багатонаціонального Придунав’я. В його затишних стінах народжуються справжні таланти. Саме тут викарбовується й відгранюється фахівцями-філологами Слово тутешніх митців – про любов і добро, про мир і красу, про рідну землю – її тривожне сьогодення й омріяне щасливе майбутнє. Сьогодні хочемо розповісти про нашого унікального краянина в день світлої його памяті, про поета, творчість якого здобулася на реальне життя саме завдяки нашому університету. Проте головнішим тут є унікальність таланту.
… Двадцять сім років тому, 11 вересня відійшов у позасвіти Михайло Василюк – ізмаїльський поет, композитор, бандурист, активний громадський діяч, неординарна особистість, щедро обдарована Усевішнім багатьма талантами. Він надзвичайно любив життя, світ, людей… Та особливою його любов’ю, щемною та глибокою, щирою та незрадливою була Україна і її сонячний придунайський край. Дуже прикро, що Василюка не стало саме тоді, коли над нашою землею залопотіло на усевітрах жовто-блакитне знамено, сповіщаючи світові, що справдились поетові мрії про Незалежність… Не судилось… Зозуля накувала іншу долю… Проте залишилась світла пам’ять про митця, котра провіщає сьогодні у пристрасному Слові й проникливій Пісні його полум’яним серцем, що «на долоні бандури цвіло». Зупинімось на мить, згадаймо поета, дослухаймося до його заповітів, до магічного чар-слова істинного патріота, якому без України «не дихалось беззастережно».
…Щоби пізнати Поета, радив свого часу мудрий Гете, треба відвідати його край. Далеко на півдні України, «поміж Дунаєм і Дністром / До моря горнеться степами / Земля, прозвана Буджаком / Турецькомовними вустами…». Це – неймовірно красива природними багатствами, неповторна культурними традиціями Ізмаїльщина, лірично оспівана й наречена Василюком «Придунаєм журавлиним». Для мешканців цього південноукраїнського краю його ім’я давно стало духовною оазисою. Доля наділила Василюка різнобічними мистецькими обдаруваннями. Він був не тільки прекрасним поетом і композитором, талановитим бандуристом і співаком, а й організатором національно-культурних дійств, громадським діячем, першим головою «Просвіти» в Ізмаїлі. Для самого Василюка, як згадують його однодумці, найдорожчим було ймення кобзаря – як офіційного члена Спілки кобзарів України і як керівника створеної ним «Кобзарської думи». Він продовжив традиції української романтичної лірики в оспівуванні образу кобзаря як символу національного поета-пророка, носія історичної пам’яті народу:
Ми – Кобзарі! За нашими перстами
несмертні душі пращурів ячать,
І вільні думи вольними вустами
їх правомовним голосом звучать.
Бандура була супутницею бурхливого й натхненно творчого життя Василюка, хоча професійно грав на багатьох інших музичних інструментах (баян, фортепіано, саксофон, сопілка). Він мав щастя ділити сцену з такими видатними майстрами кобзарського мистецтва, як М. Литвин, П. Супрун, В. Нечепа. Багато його віршів присвячено кобзарській темі («Кобзарі», «Бандурі»). Поет часто з’являвся на людях із бандурою, і лилася над бессарабськими величавими степами та сивими лиманами в його виконанні козацька пісня – як молитва за Україну, як голос утаємничених в українську духовність. Бандура (кобза) у віршах поета, як, власне, в національній мистецькій традиції загалом, є органічною складовою автентичного кобзарства. Вона символізує славу й гордість, волелюбну вдачу українського народу, чистоту його помислів та високих моральних принципів:
Спасибі, бандуро, за сонячні звуки.
Ти – серце. Якого торкаються руки!
Торкаються ніжно – ти ніжно співаєш,
А гнівно – обурено гнівом палаєш!
Василюка не любили галасливі псевдопатріоти, звиклі говорити велемудрі слова «для параду», проте глибоко шанували (й шанують) ті, кому по-справжньому небайдужа доля народу, його мови, яку поет обстоював як полум’яний діяльний патріот із депутатським мандатом міського рівня. Він віддав багато часу, душевних і фізичних сил задля відродження української культури в Придунав’ї та її збагачення надбаннями народів інших національностей, котрі в мирі й злагоді мешкають на цій благодатній землі, де «верби цвітуть на Дунаї». В одному з віршів, перейнятому турботливим неспокоєм за долю соборності держави, поет писав:
Без Незалежної мені
не жити в світі незалежно,
не розмовлять беззастережно,
не звідать волі й уві сні…
Ці, як може спершу видатись, пафосні й гучні рядки Василюк узгоджував із щоденним життям, із творчістю, будучи пристрасним виразником та носієм національної ідеї в зросійщеному краї, де вона, ця ідея (його зболена Доля), о тій порі ледь жевріла. Лірика поета є нашою злободенною сучасністю й воднораз сподіваною прийдешністю («І воскресає у піснях / Народ-козак і Україна!»). Про нього пам’ятають, як про дієвого патріота, людину дивовижної чистоти помислів і почуттів, експресивну й навіть емоційно-гарячкувату, однак добру, до самозабуття чесну й активно небайдужу до всього облудного й неправдивого. Таким він був і в поезії – чесний, щирий, до нестями закоханий у рідні джерела.
Трагічний випадок 11 вересня 1991 року обірвав на 49 році буревійно-трепетне, світле, як небо над голубим Дунаєм, поетичне слово Михайла Василюка. Його вірші й досі розпорошені на шпальтах різних періодичних видань та місцевих літературних альманахів («Моя земля», «Літературний Ізмаїл», «Літературна Одеса»). В гіршому випадку (що особливо прикро) вони «засіли» в заховках «друзів», які безперспективно обіцяють нині-завтра посприяти у виданні повного доробку митця. Сьогодні ця мрія, мабуть, нездійсненна… 13років тому завдяки наполегливій пошуковій роботі та душевним зусиллям колективу філологів-україністів тутешнього гуманітарного університету й за фінансового сприяння місцевої «Просвіти» було підготовлено та видано збірку «Серце на долоні бандури» (Ізмаїл, 2005), до якої увійшла лише невелика дещиця із заповіданого митцем. Журналіст В. Лавренюк, який знав Василюка зблизька, у передмові до збірки писав, що поезія автора «воістину громадянська духом» і воднораз «просвітлена ніжною любов’ю до рідного краю, його славної історичної минувшини й непростого сьогодення, мальовничої природи й привітних, доброзичливих людей». Він здатен був почути, як «залебеділи дзвони небесним леготом дзвіниць» і «хвиля дунайська грає», тонко підмітити, як «зійшов місяць тулумбасом» і, «як вінок, уповні, / Так лиє сяйво на Дунай», вгледіти, як «тихо мріє лиман» і «над Придунаєм осінь паленіє…». Зачарований рідним словом, поет любив його якось по-особливому, тому й служив вірно, самовіддано, по-лицарськи…
Професор Галина Райбедюк
