Саме таке питання обговорювали сьогодні студенти факультету української філології та соціальних наук, як і всі свідомі українці. Афористично його сформулювала Ольга Жук на сторінках газети «Україна молода». Цими думками й хочемо сьогодні поділитись…
… Його [Шевенка] боялися і живим, і мертвим. Його могилу охороняли від людей в далекому 1914-му жандарми з гвинтівками, і навіть у 2010-му, коли Президентом став Янукович, міліцейські кордони трималип ростий люд біля підніжжя гори. Що вже казати про 60-ті – 80-ті роки. Для студентів перевезення праху Тараса Шевченка з Петербурга на батьківщину і перепоховання його на Чернечійгорі в Каневі 22 травня 1861 року стало символом протесту проти режиму, пошук собі подібних. Відтоді у травні кожного, хто насмілився поїхати на Тарасову гору чи покласти квіти до пам’ятника великому Кобзареві, ризикував бути звільненим із роботи, виключеним з інституту, арештованим, побитим міліціянтами…
Чому ця дата, 22 травня, відіграє таку велику роль у житті українців? Що б ми втратили, якби Шевченко спочивав на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої матері, де був похований 13 березня 1861 року на кошти друзів? І невже перевезення домовини Шевченка, яке ініціювали художник Григорій Честахівський і брати Михайло та Олександр Лазаревські, це тільки виконання волі поета про поховання його в Україні?
Відповідь однозначна: «Тому, що Тарасова гора – це серце України й тому, що Шевченко – це символ України».
Галина Райбедюк, професор кафедри української мови та літератури ІДГУ
